Доки можеш: бери, люби, тікай

П’єса Оксани Савченко «І мені вже не цікаво, як ти там» була написана для лондонського театру Royal Court минулого року. Перше знайомство київської публіки з текстом Оксани та роботою Керолайн сталося під час проведення сценічних читань у Києві у листопаді минулого року в рамках «Тижня Актуальної Драми». А вже в березні цього року п’єсу читали в Лондоні на сцені Royal Court.

Режисер розповідає, що реакція англійського глядача на текст була досить незвичною. Глядачі сприймали сюжет як вигаданий та зовсім гіпертрофований. Англійці бачили у п’єсі комедію абсурду, не відрізняючи жарту від правди. Саме тому Керолайн Штайнбайс вирішила поставити українську драматургію у нас, і з нашими акторами для київського глядача, намагаючись прикрасити злободенну тему органічним гумором та спробувати показати її під якимось новим кутом.

Андрій і Лора – молоде подружжя, що потерпає від фінансових проблем та буденних негараздів, житлових труднощів та боргів. У них от-от заберуть придбану в кредит квартиру. Вони мають усі шанси залишитися на вулиці з маленькою дитиною. Але вона витрачає останні двісті баксів, аби врятувати помийного кота, що застряг на дереві, а він дарує шість тисяч доларів, відкладених на сплату кредиту, вуличній дитині.

Кожен намагається врятуватися і якось викрутитися – щось продати, десь заробити, у когось позичити. Щоденна гонитва за способами виживання вибиває з молодих людей здоровий глузд, позбавляючи сил і бажання до життя.

Візуально дії відбуваються в багатьох площинах, але завдячуючи головній декорації, зробленій у вигляді гірки для скейтбордингу, глядач увесь час повертається разом з героями до їхньої юності, до катання на скейті, невимушеного флірту та Джіпсі Кінгс.

Вистава вийшла гострою, лаконічною та простою. Окрім скрутного становища молодої сім’ї розкриваються й інші актуальні теми. Моральні цінності персонажів навмисне обмежуються матеріальними потребами задля спрощення їхніх образів. З іншого боку, чи можемо ми судити про духовність людей, які позбавлені засобів до життя.

Мова вистави дуже наближена до оригінального тексту (не зважаючи на переклад з російської), проте п’єса Оксани Савченко усе ж сильніша за інсценізацію. Її герої агресивніші та більш справжні. Ними рухають інстинкти та первинні потреби. Зважуючись на небезпечний вчинок заради грошей Лора Оксани Савченко, хоч і принижена, проте здатна на опір та насміх з самої себе, вона цитує БГ та перероджується для нового життя. Лора Керолайн Штайнбайс – пригнічена та істерична, промовляючи ті самі слова за текстом, вона перебуває у стані автопілоту й не керує ситуацією. Андрій у п’єсі – інфантильний (майже буддист Наталі Ворожбит), що тікає від усього у своє минуле, спілкується з підлітками, їздить на скейті, падає і уникає проблеми таким чином. Андрій у виставі більш схожий на овоч, йому хоч і збайдужіло життя, яке він називає «офіс-кредит-статус-машина-меблі хай тек-фейсбук-санвузол роздільний-квартира у центрі», саме тієї інфантильності з оригіналу йому й не вистачає.

Одним з постійних фонів, що супроводжують нас та «відволікають» від сюжету є слизька тема зловонності сміттєпереробного заводу, що знаходиться поблизу. І, хоча смердить він нібито, лише дві години на добу, присмак атмосфери дуже добре промальовано у виставі. Через той самий завод Лора не може продати дачу батьків аби сплатити кредит. Під той самий сморід помирає її батько, можливо й вона народилася вже за часів цього заводу.

Цікавим зображувальним елементом мови автора, що актуалізує п’єсу є ще один, досить простий контекст. Увесь час другорядні герої говорять про відеоролики, зняті на телефон і викладені в інтернет. Ця лінія розвивається від протилежного: в пролозі до першої дії мова йде про відео, на якому видно як жінка скоїла самогубство. Людське життя прирівнюється до кількості переглядів на Ютубі, і перемегають, звісно, останні. З’являючись в канві вистави ще декілька разів, теза переосмислюється і постає у епілозі вже зовсім в іншому світлі.

Источник

Популярные статьи: