Мускулатура фантазії

У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України триває виставка «Данило Лідер. Повернення».Нещодавні виставки відомих українських сценографів стали ниткою Аріадни, яка привела нині до титана цього жанру — Данила Лідера, меморіальна експозиція творчості якого відкрилася і працюватиме до лютого наступного року в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (вул. Лаврська, 9, корп. 26).

Її назва «Данило Лідер. Повернення» ініціює дискусію, іманентну театрові, яка вже досить довго перебуває в сліпоглухонімому стані: режисер і сценограф, сценограф і режисер — обидва у просторі театру…

Андрій Александрович-Дочевський, головний художник Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка проектом «Стільці», цитую: «прагнув пластичними засобами, кольорово чи безколірно, предметно чи химерно студіювати сучасний стан взаємин у різних соціальних ситуаціях» (докладніше про виставку читайте в нашій газеті, № 113 від 3 липня 2013).

Олександр Друганов — чудовий графік, який зробив багато сценографій, які вражають сміливістю гіперболізації предмета (у виставі за Е. Т. Гофманом «Горло Sanctus» воно стає тунелем до нескінченного, шекспірівський «Гамлет» розігрується у велетенському на всю сцену черепі бідного Йоріка), показав виставку картин під девізом «Лінія».

Я не міг позбутися внутрішнього тремоло від гостроти передчуття межі. Саме межі, а не підсумкової лінії якогось життєвого, творчого етапу, саме чогось такого, за чим стоїть потреба вирішити остаточно — дертися в гору, летіти у прірву, замкнутися, все забути або стартувати у невідоме.

Виставка-альбом «Ну що ж робити актрисам, якщо музиканти не люблять актрис…» Олега Лункова, головного художника Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, представляє оголені тіла актрис театру. І це не просто робота талановитого художника в жанрі «Ню». Це спроба через тіло актриси передати відчуття простору, його емоційну і смислову наповненість, не шляхом розміщення в цей простір, а проектуванням простору на нього. Точніше сказати — це демонстрація простору, який актриса таїть у собі.

Конфлікт актора і сцени закладений в самій природі театру, і це конфлікт кожного із загальним сценічним.

Нагадаю чудову історію з Марком Шагалом, якого на постановку в Єврейський камерний театр запросив Соломон Міхоелс. Ескізи художника були прийняті досить схвально. Шагал довго писав лаштунки і задник. Нарешті, вся трупа побачила плід його праці на сцені й зааплодувала. Міхоелс запропонував акторам вийти і почати репетицію в декораціях. Шагал заметушився по залу і, нарешті, закричав « Приберіть їх зі сцени! Вони все зіпсували!»

Справді, простір сцени багатошаровий, плівочки настільки тонкі, що здатні рватися від людського дихання. І при цьому можна назвати удачею лише ту сценографію, яка залишає фізичне відчуття імпровізаційності творчості, в якій актор — це щось значно більше, аніж знак чи функція оформлення.

Схоже сценографи, демонструючи нові сторони своїх талантів, сигналізують про дефіцит співвідчування, співтворчості з акторами, режисерами, із самим сьогоднішнім театром і таким чином попереджають атрофію мускулатури уяви.

Режисер — розпорядник простору і часу спектаклю. Він забирає персонажів у автора, моделює своїми засобами варіант сенсу вже написаного життя. Його пошуки несподіваного ракурсу — всього лише необхідна складова професії, природно прикладена і до простору.

Гучно заявивши про себе з юних років, Данило Лідер, на мою думку, воістину широкомасштабно розкрився у спільній творчості з конгеніальним режисером Сергієм Данченком.

Я мав честь як режисер працювати з цими титанами у двох виставах. Ці зрілі майстри насправді залишалися гордими і впертими молодиками. Вони починали працювати над виставою, немов вступаючи в безмовну сутичку, душа з душею, лоб у лоб. Обидва, наче діти, схопивши суть явища, предмета, міцно затискали її в кулаку, щоб вона не втратила своєї самості, свого тепла й подиху, щоб на сцені її не викривила театральщина.

Спектакль за лібрето до опери про Кобзаря Андрія Малишка ми назвали «Здавалося б, одне лиш слово».

Сергій Данченко задумав її в стилі тихого реалізму, категорично без жодних призвуків ідеологічних маніпуляцій з текстами й образом поета. Завдяки кожній його постановці ми мали змогу по-новому побачити автора, але ніколи не випинала самого режисера.

Данило Лідер завжди прагнув займатися не п’єсою, а явищем, про яке в ній ідеться.

У цьому разі нас цікавила особистість поета, творця і художника. У майстерні перед підмакетником сценограф часто розповідав про свій вічний страх перед чистим аркушем, врешті лист став предметом — символом спектаклю. Аркуші — сторінки, розвішані на штанкетах, створювали вінець поета, його планету, немов птахи творчості, ширяли у нескінченності простору сцени.

Доречно згадати Давида Боровського, який умів схопити суть простору, позначити його і блискуче розкрити. Ще один чудовий київський сценограф, Михайло Френкель винаходить декорації як предмет для гри, яким ніби скріплює всю виставу.

Головне, що талановиті сценографічні пальці ніколи не опиняються на горлі режисера, а все реально існуюче стає сповненим значень і таїни.

У вмираючого в кріслі Кобзаря випадали з рук заповнені і списані віршами аркуші. Я запропонував їхній зворотний бік пофарбувати в чорний колір. Гервасій Доля, демонструючи тлінність поезії, перегортав їх, і вони зливалися з чорним половиком сцени. З перегортанням останнього аркуша — вінець доповнювався білими аркушами, що ніби спускалися з небес, — крона древа творчості перетворюється на неопалиму купину.

Розуміння і шанування сценографічної мови художника вистави режисером — необхідна умова виявлення різноманіття точок зору на події всередині вистави.

І тоді глядач не слова чує зі сцени, а сприймає смислові та емоційні акценти.

Хотілося б, щоб усе це сприймалося так само. Нині нові постановки практично ніким не фінансуються, дорожнечею розклеювання майже знищений театральний плакат.

Але треба жити! Треба творити! Треба фантазувати!

Джерело

Популярные статьи: