Притула: За 24 роки незалежності не з’явилося цікавих україномовних гумористичних проектів, за винятком Верховної Ради

IMG_0004

Он – талантливый артист, очаровывающий искрометностью и харизмой. Ему не составляет труда одной-двумя фразами рассмешить аудиторию. А еще он активист  волонтерского движения, часто бывающий в зоне АТО не только для того, чтобы доставить нашим ребятам все необходимое, но и поднять их боевой дух. Сегодня у нас в гостях – Сергей Притула.

– Сергей, готовясь к этому интервью, я узнала, что «в начале славных дел», в возрасте 18 лет, вы поехали в Лондон, чтобы заработать денег на квартиру. Денег заработать не удалось, там произошло много всякого-разного, вы пролежали несколько месяцев в больнице. Вот этот ранний опыт попадания в чужую среду – что он дает, потом тормозить легче?

– Потім не так різко розганяєшся. Коли тобі 18 і ти далеко від мами з татом, грубо кажучи, від цицьки і крила, ти сам за себе відповідаєш. Ти робиш ті помилки, які, можливо, не зробив, якби хтось пояснив і підказав, але ти набиваєш власні ґулі. Я не погоджуюся з тим, що тільки дурні вчаться на своїх помилках – всі люди вчаться на своїх помилках. Експірієнс, який я отримав у Лондоні, заставив мене добре думати, з якими людьми краще підтримувати стосунки, а з якими ні, чого варте твоє слово, слово інших людей, які наслідки можуть бути, якщо ти слова не дотримаєш. Це була така собі школа життя, яку я пройшов трішки раніше, ніж мало би бути.

Я ніколи ні грама не шкодував про ту поїздку до Англії, хоч вона дійсно коштувала мені купу здоров’я, це відгукується мені до сьогодні. Але я навчився цінувати фізичну працю насамперед – я був офіціантом, посудомийником, монтажником, різноробочим і побачив трішечки життя з різних сторін. Побачив, що то є таке, коли живеш не у своїй країні з паспортом з тризубом. До англійця на підпитку поліція може сказати: «Сер, вибачте, будь ласка, де ви живете, може, викликати таксі?» А такого, як ти, з тризубом, просто заламують мордою в капот. Коли мені завдали травми темношкірі хлопчики, я двадцять хвилин лежав у калюжі крові – поліцейські, коли приїхали, не запитали, що трапилося і де ті бандити, вони першим ділом запитали про мій паспорт. Вони зібрали дев’ять паспортів, коли чувак лежить у крові на підлозі, і перевіряли, чи я тут легально.

– В каком-то из интервью вы сказали: «Когда человек корчит из себя того, кем он не является, это всегда плохо заканчивается». Вы сегодня кем себя ощущаете?

– Я, чесно кажучи, ніколи не прокидаюся з думкою: «Хто ти, Серьожка?!» Ви поставили запитання, і я встиг в голові 658 разів прокрутити, хто я. Мені здається, зараз я корисний – знаєте, буває парєнь стрьомний, буває ловкий, а я от корисний.

У мене зараз чудовий вік, 34 роки, це вже той вік, коли трішки спокійніше дивишся на якісь речі, не так швидко агресуєш на людське хамство, маєш певний багаж знань і кредит людської довіри. Своїми знаннями я маю ділитися, «давати у спадок».

П’ять з половиною років я розвиваю україномовне гумористичне шоу,
з україномовним гумором у цій країні проблема.

Людська довіра в моєму випадку трансформується у певне матеріально-технічне забезпечення військових підрозділів України, тому що в мене на Фейсбуку понад 100 тисяч підписників. Я кидаю клич: «Хлопці, треба купити джип для цього підрозділу», люди скидаються, ми купуємо. Тобто я зараз відчуваю себе достатньо корисним.

– Юмор, как мне кажется, это органичный талант – он либо есть, либо его нет. Или все-таки человека можно натаскать, чтобы он делал хорошее юмористическое шоу? Вы как считаете?

– Якщо людина нуль, її не натаскаєш. Якщо щось тямить, розвинути це можна. Основна проблема українського гумористичного ринку в тому, що певні люди відірвалися, не залишивши після себе якогось спадку, традицій, а інші не встигли до їхнього рівня дорости і… коротше, процвітає така собі карпенко-каривщина на сцені.

У Comedy Club, в якому я працював, чи у «Вар’ятах Шоу», у нас було головне завдання: виводячи людей на сцену комерційно виправданого гумористичного проекту, забрати з їхніх голів кавеенщину – це два абсолютно різних задуми. КВН – це геніальна структура Маслякова, який придумав неймовірне: люди зі всього світу з’їжджаються і платять йому гроші, щоб виступати. А має бути навпаки – людина отримала гроші за те, що вийшла на сцену і зробила людям смішно.

– Вы сказали, что с украиноязычным юмором в стране проблема. Действительно, сегодня в Украине самое рейтинговое телешоу на русском языке – шоу Зеленского. Почему так складывается, на ваш взгляд?

– «Квартал» справді найрейтинговіший і найкрутіший продакшн гумору в Україні, якщо не в Східній Європі, крутіше за них тільки «Камеді» продакшн у Москві. Але давайте дивитися на цільову аудиторію…

– Хорошо, а вы?

– В країні ніхто не займався україномовним гумором виключно з однієї причини: толковий проект має приносити гроші. Тому що все, що гроші не приносить, у нас на «УТ-1». Якщо це має приносити гроші, це має бути цікавим телепродюсеру. Коли я приходив зі своїм шоу до телепродюсера і казав: «Візьміть моє „Вар’яти Шоу“ в ефір», мені чітко казали: «Сергей, возьмите к себе в структуру два-три русскоязычных актера, и тогда ваш проект будет интересен для жителей юга-востока, которые составляют большую часть владельцев пипл-метров».

– Ох, как закручено.

– Це абсолютно логічно. Східна і Південна Україна густіше заселена, і, відверто кажучи, на телевізійні рейтинги впливає більшою мірою саме ця аудиторія. Хоча приклад тієї самої «Файної Юкрайни» показував: якщо продукт хороший, в останню чергу хтось задумається, якою мовою він зроблений.

Але, на жаль, можу констатувати факт, що за всі 24 роки незалежної України якихось цікавих, потужних україномовних гумористичних проектів не з’явилося, за винятком Верховної Ради України.

Я часом дивлюся канал «Рада» і просто ржу з тої купки людей. Приблизно такий стан, як в них, я переживав, коли мені було 17 років. Я прийшов працювати на радіо, а радіо в 1990-х, це не радіо зараз. Попавши в 90-х на радіо, ти автоматично ставав звєздою. До тебе на ефір телефонували дівчата, ти міг після ефіру їхати кудись на цьомки-бомки, тебе знало все місто, ти був мегакрутий, тому що міг поздоровити їх всіх по радіо… І ось тоді в перший раз у мене на лобі звєзда появилася. Так от зараз у цих дядь, яких ще вчора хтось під зад копав, а сьогодні вони дорвалися до влади, – в них така ж ейфорія (сміється).

– А ведь они – хороший материал для вашого шоу.

– Хороший, но ми не паразитуємо на темі політики.

– То есть не планируете заходить на территорию «Квартала»?

– Нє, а зачєм?

– Аудитория «Квартала» – это 50+, спектакли Подервянского, которые делает Критенко, – это 30+, а вы как видите свою аудиторию?

– А я її дуже просто бачу – от так у залі. Ми поки що не маємо телеверсій і перетинаємось з нашими глядачами у концертних залах.

– Но у вас же есть какое-то ощущение, для кого вы работаете?

– Я більше скажу, не то шо ощущєніє, я чітко знаю свою аудиторію: це жінки віком 25–45 і чоловіки віком 30–50.

– Я не о возрасте, я о социальности, кто эти люди?

– Середній клас.

– Границы жесткости в юморе что можно, а что нельзя? Для «гламурных падонков» эти границы узкие, им надо, чтобы их поняла тетя в Prada, а для Подервянского – это другая история, у него рамок практически нет. Для вас над чем нельзя смеяться?

– Єдина тема, на яку я не заходжу, – це фізичні вади людей. Хоча у мене один актор пожартував про те, як глухонімий так інтенсивно махав руками «допоможіть», що сам доплив до берега. Воно вродє і смішно, але ми не будемо більше цей жарт використовувати.

Все решта – не заборонено.

– А ксенофобия, меньшинства – шутки по поводу голубых или по поводу национальностей?

– Яких національностей? В українця не закладено такої шовіністичної натури, як у нашого східного брата. Я ставлюся з повагою до всіх, але сидіти вдома, жерти ковбасу і ржати, як по тєлєку рєбята насміхаються над Джамшутом і Равшаном, – це певний зріз суспільного запиту. Тобто люди хотіли цього, їм запропонували, вони проперлися. Я ж знімав «Файну Юкрайну», у нас були фокус-групи, аналітика, ми вичисляли, які дійові особи, фокус-лінії людям більше подобаються, які менше. Менше – нафіг, більше – розвиваєм.

Ми з хлопцями не ставимо на меті заробляти якісь додаткові бали з образи честі і гідності інших народів і націй. Так, є певні шаблони, які стосуються того, що є українець і є москаль, є кон’юнктура ринку…

– …а есть гендерное различие? Мне всегда казалось, что мужчины глубже понимают юмор, улавливают полутона и оттенки.

– Мужчины глубже понимают, женщины больше приходят. І зважаючи на те, що на шоу, у якому я працююю, більшість аудиторії жіноча, це спонукає на написання більш лайтового матеріалу.

– Раньше вы в основном гастролировали по Западной Украине, а сейчас поедете в центр и на восток. Какая разница в аудитории?

– Її взагалі немає.

– То есть политтехнологи врут, что есть две разные Украины?

– Є певні різниці у цих Українах – схід, північ, південь, захід. Україна дуже велика і дуже різна, але є речі, які зводять нас до спільного знаменника.

– О вашей волонтерской деятельности хорошо известно, вы часто бываете в АТО. Скажите, меняется что-то в армии?

– Звичайно. Я не є прихильником тотальних криків: «Зрада! Держава ніфіга не робить». Держава дійсно робить дуже багато, і волонтерам дійсно треба віддати належне за те, що вони на своєму горбу весь минулий рік витягнули. У 2015 році, принаймні у тих підрозділах, якими я опікуюся, зникли певні запити: якщо влітку і восени минулого року я витрачав страшні якісь гроші на закупівлю шоломів, броні і форми – тобто приїжджаєш, а там пацани в шортах і шльопанцях воюють, – то зараз у мене немає таких запитів.

– Как изменилась ваша жизнь после того, как у вас родился сын и вы женились?

– Коли народився син, у мене з’явилося нове дуже прекрасне почуття – це почуття називається «вторічность», почуття, коли ти сам для себе стаєш другорядним, і ти цьому радий, в тебе з’являється інша мотивація того, що ти робиш. Коли мене питають, що мене мотивує до волонтерської діяльності, я кажу, що зранку просинаєшся і як уявиш, що замість малого по хаті бігає п’яний Іван з калашом, якось зразу знаходиться і час, і бажання, і гроші, і все решта.

Дитина мені дала дуже багато нових відчуттів. У мене завдяки моєму сину, якому виповнюються зараз уже сім років, з’явилося те, чого ніколи раніше не було, – це терплячість.

Я ніколи не був людиною «вода камінь точить», в мене завжди було «Шашки наголо! В атаку!». Рідко доводив справу до кінця, якщо вона мені нахрапом не вдалася, а зараз все о’кей.

– Какая литература вам нравится, что вам кажется смешным и к чему вы любите возвращаться?

– Ільфа і Петрова можна перечитувати безліч разів. З іншого боку, всьому свій вік – коли я читав «Незнайку на Луне» Носова, я угорав, думав, що смішнішої книжки немає, це була дуже сильна конкуренція з «Тореадорами з Васюківки».

А взагалі, я люблю чорний, цинічний гумор, і іноді, коли мене ніхто не бачить і не бере інтерв’ю, я люблю цинічно жартувати.

Популярные статьи: